Що робить психіка, коли майбутнє невідоме

Щодня ми стикаємося з невизначеністю, хоча часто навіть не помічаємо цього. Ми не знаємо, як пройде важлива розмова. Не знаємо, чи доїде близька людина без пригод. Не знаємо, чи спрацює лікування, чи вдасться реалізувати новий проєкт, чи отримаємо бажану роботу.

Невизначеність — це не виняток із життя. Вона і є його природною частиною. Саме тому реакція на невизначеність — одна з базових функцій нашої психіки.

Але люди по-різному дають собі з нею раду. Одні починають усе контролювати. Інші відкладають рішення. Хтось шукає підтримки у близьких. Хтось жартує. Хтось нагадує собі про власний досвід, а хтось знаходить опору у вірі чи власних цінностях.

Чому так відбувається? Мені здається, справа не в характері.

Коли майбутнє стає менш передбачуваним, нервова система майже завжди намагається повернути собі хоча б трохи відчуття стійкості. Просто робить вона це по-різному.

Як психіка намагається повернути собі стійкість

Це можна порівняти з тим, як наше тіло поводиться взимку на слизькій дорозі. Ми всі намагаємося не впасти, але робимо це по-різному.

Контроль каже:

«Я спробую втриматися самостійно. Буду йти повільніше, уважніше, перевірятиму кожен крок.»

Уникання каже:

«Та ну його. Не піду туди, де можна впасти.»

Пошук підтримки каже:

«Разом безпечніше. Нехай поруч буде хтось, хто допоможе втримати рівновагу.»

Опора на власний досвід каже:

«Я вже проходив через схожі ситуації. Це непросто, але я пам'ятаю, що можу впоратися.»

Гумор каже:

«Якщо вже впаду — буде що згадати. Це неприємно, але точно не кінець світу.»

Пошук сенсу каже:

«Якщо це все ж станеться, я спробую зрозуміти, що ця історія означає для мене.»

На перший погляд ці способи зовсім різні. Але всі вони намагаються вирішити одну й ту саму задачу — допомогти нервовій системі пережити невизначеність.

Ми не дивуємося тому, що тіло напружується, коли під ногами слизько. Це природна реакція на складні умови.

Із психічними захистами відбувається щось дуже схоже. Вони теж не з'являються випадково. Це способи, за допомогою яких нервова система намагається зберегти рівновагу тоді, коли життя стає менш передбачуваним.

У психології такі способи часто називають психологічними захистами або стратегіями подолання. Саме тому не варто поспішати ділити їх на правильні й неправильні. Значно важливіше зрозуміти, яку саме задачу кожен із них намагається вирішити. Кожен із них колись допоміг людині впоратися зі складною ситуацією.

Чому одна й та сама реакція може і допомагати, і обмежувати

Проблема рідко полягає в самому способі. Проблеми зазвичай починаються тоді, коли він залишається єдиним.

Якщо людина щоразу відповідає на невизначеність лише контролем, будь-яка непередбачувана подія починає вимагати дедалі більше сил.

Якщо єдиним способом стає уникання, життя поступово звужується.

Якщо людина може заспокоїтися тільки після того, як отримає підтвердження від іншого, підтримка поступово перетворюється на необхідну умову внутрішньої рівноваги.

Парадоксально, але проблема виникає не тому, що ми користуємося захистами. Навпаки. Було б дивно, якби ми взагалі їх не мали.

Психологічна гнучкість починається тоді, коли в людини з'являється вибір. Саме така гнучкість є однією з основ психологічної резильєнтності — здатності відновлювати рівновагу після труднощів і знаходити нові способи взаємодії зі світом. Саме можливість обирати, а не сам спосіб реагування, робить нас більш стійкими.

Коли людина може контролювати, якщо це справді потрібно, але здатна й довіритися. Може попросити підтримки, але не руйнується, якщо її тимчасово немає. Може пожартувати, але не використовує гумор як єдиний спосіб не зустрічатися зі своїми почуттями.

Інакше кажучи, справа не в тому, щоб знайти один правильний спосіб давати собі раду. Справа в тому, щоб поступово розширювати власний репертуар.

Що змінюється в терапії

Іноді люди приходять у терапію з надією позбутися тривоги, контролю чи потреби в підтримці.

Насправді зміни часто виглядають зовсім інакше. Терапія не забирає у людини її звичний спосіб справлятися. Якщо він колись з'явився, значить, свого часу був потрібний.

У терапії людина не втрачає свої психологічні захисти. Вона поступово розширює власний репертуар реакцій. Натомість поступово з'являються інші можливості.

Людина починає більше спиратися на власний досвід.

Краще відчуває своє тіло.

Навчається просити про допомогу, коли вона справді потрібна.

Відкриває для себе нові способи переживати складні ситуації.

І тоді відбувається дуже важлива зміна.

Контроль більше не є єдиною відповіддю. Уникання — теж. Як і будь-який інший захист.

Психологічна резильєнтність не зростає завдяки одному ідеальному способу справлятися з труднощами. Вона зростає тоді, коли в людини з'являється різноманітність достатньо хороших способів взаємодіяти зі світом. Саме ця різноманітність і дозволяє залишатися стійкою навіть тоді, коли життя знову стає непередбачуваним.