Чому люди із СДУГ так часто звинувачують себе

Вікторія Бельговська

07.08.2026

«Я ж знала, що потрібно зробити. Чому я знову цього не зробила?»

Багато дорослих із СДУГ добре знають цей внутрішній діалог.

Потрібно було лише відповісти на повідомлення. Заповнити документ. Почати готуватися до зустрічі заздалегідь. Завдання здається нескладним, але минає день, другий, третій — і нічого не відбувається.

Потім приходить дедлайн, усе доводиться робити поспіхом, а після цього знову виникає знайома думка:

«Я просто недостатньо стараюся.»

Самозвинувачення при СДУГ знайоме багатьом дорослим. Воно часто виникає не через низьку самооцінку, а як спроба пояснити труднощі, пов'язані з особливостями роботи нервової системи.

Багато людей сприймають таке самозвинувачення як наслідок низької самооцінки або звички бути надто вимогливими до себе.

Насправді все може бути значно цікавіше.

Можливо, самозвинувачення — це не причина труднощів, а спроба психіки якось із ними впоратися.

Навіщо психіці самозвинувачення?

Коли щось важливе не виходить, мозок майже автоматично ставить запитання:

«Чому це сталося?»

Для нервової системи це дуже важливе питання. Якщо ми розуміємо причину, то можемо спробувати запобігти повторенню ситуації.

І якщо людина ще не знає про свій СДУГ, найпростішим поясненням часто стає:

«Я недостатньо старалася.»

На перший погляд це дуже болюча думка.

Але саме в ній прихована певна логіка.

Якщо проблема в мені, значить, я можу її виправити.

Тоді причина ніби стає зрозумілою, а отже — контрольованою.

Треба більше старатися.

Краще організуватися.

Менше відволікатися.

Сильніше контролювати себе.

Самозвинувачення дає відчуття, що вихід існує. Воно ніби говорить: «Наступного разу зроби все правильно — і проблема зникне.»

Саме тому ця стратегія така стійка.

Чому ця стратегія працює лише тимчасово

Самозвинувачення справді виконує важливу психологічну функцію.

Воно зменшує невизначеність.

Замість страшної думки:

«Я не розумію, що зі мною відбувається.»

з'являється інша:

«Я знаю, що потрібно робити. Треба просто більше старатися.»

У короткостроковій перспективі це справді трохи знижує тривогу. Людина отримує відчуття, що ситуацію можна контролювати.

Але якщо труднощі пов'язані не з недостатньою мотивацією чи силою волі, а з особливостями роботи нервової системи та виконавчих функцій при СДУГ, така стратегія перестає працювати.

Людина починає вкладати ще більше сил.

Ще більше контролювати себе.

Ще більше засуджувати себе за помилки.

Але результат майже не змінюється.

Самозвинувачення добре працює як короткострокова стратегія: воно дає пояснення тому, що відбувається, і ненадовго повертає відчуття контролю.

У довгостроковій перспективі воно майже нічого не змінює.

Чому без психоедукації важко знайти іншу стратегію

Тут виникає важливий парадокс.

Поки людина не знає про СДУГ, самозвинувачення часто залишається єдиною доступною стратегією.

Не тому, що вона хоче бути жорстокою до себе.

І не тому, що їй подобається себе критикувати.

Просто інших пояснень немає.

Ми живемо в культурі, де труднощі найчастіше пояснюють однаково:

«Зберися.»
«Будь уважнішою.»
«Правильно розстав пріоритети.»
«Не лінуйся.»

Якщо всі навколо говорять саме це, дуже важко припустити, що проблема може полягати не в характері, а в тому, що нервова система працює за іншими законами.

Тому людина робить єдине, що здається логічним, — тисне на себе ще сильніше.

Що змінює психоедукація

Психоедукація не просто додає нові знання.

Вона змінює сам спосіб пояснення власних труднощів.

Було:

«Я недостатньо стараюся.»

Стає:

«Моя нервова система працює інакше. Можливо, мені потрібен інший спосіб виконати це завдання.»

На перший погляд різниця здається невеликою.

Насправді вона змінює дуже багато.

Поки людина пояснює свої труднощі через силу волі, самозвинувачення залишається єдиною логічною відповіддю.

Коли ж з'являється інша модель — нейровідмінність як особливість роботи нервової системи, а не моральний недолік, — з'являються й нові запитання.

Не:

«Як мені перестати бути лінивою?»

А:

«Що допомагає саме мені?»

«Які умови полегшують початок роботи?»

«Які зовнішні опори працюють найкраще?»

Замість боротьби із собою людина починає досліджувати власну нервову систему.

І саме тоді з'являється можливість знайти стратегії, які справді працюють.

Приклад

Уявімо людину, якій потрібно заповнити важливий документ.

До психоедукації її внутрішній діалог може виглядати приблизно так:

«Це дуже важливо. Помилятися не можна.»

Одночасно активується попередній досвід:

«Я постійно щось відкладаю.»

«Минулого разу теж усе зробила в останній момент.»

«Я знову щось заповню неправильно.»

Напруга поступово зростає. Чим важливішим здається завдання, тим важче до нього приступити. Замість роботи з'являється прокрастинація. Потім — самозвинувачення.

«Чому я не можу зробити таку просту річ?»

«Зі мною точно щось не так.»

Якщо за плечима є досвід постійної критики або травми розвитку, можуть активуватися й старі переживання власної «неправильності».

У результаті документ часто заповнюється лише тоді, коли дедлайн піднімає рівень тривоги настільки, що відкладати вже неможливо.

Завдання виконане.

Але ціною величезного виснаження.

І мозок закріплює знайоме пояснення:

«Навіть найпростіші речі даються мені неймовірно важко. Треба ще більше старатися.»

Після психоедукації саме завдання не стає простішим.

Але змінюється його пояснення.

Людина вже знає, що труднощі пов'язані не з лінощами чи слабкою силою волі, а з особливостями роботи виконавчих функцій.

Тому замість того, щоб чекати ідеального моменту або змушувати себе працювати через дедалі більший внутрішній тиск, вона починає використовувати інші стратегії.

Наприклад:

сьогодні відкриває документ і заповнює лише перший рядок;
планує роботу на той час, коли зазвичай легше зосередитися;
заздалегідь враховує, що запуск складних завдань потребує більше часу й підготовки.

Документ усе одно потрібно заповнити.

Але тепер це вдається зробити без кількох днів виснаження, без нескінченного самозвинувачення і без чергового підтвердження думки:

«Зі мною щось не так.»

Натомість поступово формується зовсім інший досвід:

«Мені потрібен інший спосіб організувати роботу. І він існує.»

Самозвинувачення — не ворог

Було б неправильно сказати, що самозвинувачення — це просто шкідлива звичка.

Колись воно могло виконувати важливу психологічну функцію. Воно допомагало пояснити власні труднощі, зменшувало невизначеність і підтримувало відчуття, що ситуацію ще можна змінити: «Якщо я більше старатимуся, наступного разу все вийде».

Можливо, за тих обставин ця стратегія навіть частково працювала.

Але життя змінюється. Змінюються вимоги до людини, зростає кількість завдань, які потрібно організовувати самостійно, з'являються нові ролі та обов'язки. Іноді зменшується ресурс нервової системи через хронічний стрес, вигорання, народження дитини, переїзд чи інші важливі життєві події.

Стратегія, яка колись хоча б частково допомагала, перестає відповідати новим умовам.

Людина починає старатися ще більше.

Але результат майже не змінюється.

Проблема не в тому, що самозвинувачення було «неправильним».

Проблема в тому, що воно більше не допомагає.

Саме тому психоедукація так часто стає поворотним моментом.

Вона не забирає відповідальність і не пропонує «прийняти себе й нічого не робити». Вона допомагає знайти точніше пояснення того, що відбувається, і поступово перейти від стратегії «треба сильніше тиснути на себе» до іншого запитання:

«Що насправді допоможе моїй нервовій системі впоратися з цим завданням?»

Саме тому психоедукація є одним із базових компонентів допомоги при СДУГ у дорослих: вона допомагає замінити самозвинувачення точнішим розумінням власних труднощів. На цьому ґрунті поступово з'являється можливість не лише краще зрозуміти себе, а й знайти стратегії, які справді працюють у повсякденному житті.

Якщо вам цікава ця тема, прочитайте також інші статті в циклі: