Сором — коли хочеться зникнути, а не виправитися

Анна Зоц

08.11.2025

“Сором — це не про те, що я зробила щось не так. Це про те, що я сама — не така.”

Почуття сорому — це не просто емоція. Це стан, у якому хочеться зникнути.
Не втекти фізично, а розчинитися, щоб тебе не бачили, не чули, не торкалися.
Бо десь усередині звучить тихий, але нещадний голос внутрішнього критика:

“Я — помилка. Я не така, як треба. Я не заслуговую бути.”

Цей голос не з’являється на порожньому місці.
Він виростає там, де любов треба було заслужити.
Де доброта була винагородою за “гарну поведінку”.
Де прийняття залежало від оцінки, а не від самої твоєї присутності.
Де дитина вчилася бути зручною, тихою, стриманою — лише б не розчарувати дорослих.

І поступово вона вчиться не показувати своє справжнє “я”.
Не злитися, щоб не бути “грубою”.
Не сумувати, щоб не бути “слабкою”.
Не радіти надто яскраво, щоб не бути “нав’язливою”.
Так формується токсичний сором — внутрішня звичка ховатися, навіть тоді, коли поруч безпечно.
І кожного разу, коли тебе справді бачать, десь всередині стискається все:

“А якщо зараз побачать справжню мене — і відвернуться?”

Сором ізолює. Він не дозволяє дихати.
Він забирає голос, енергію, рух.
Він переконує, що твоя щирість — небезпечна,
а твоя емоційна вразливість — неприйнятна.

У психотерапії ми не боремося з соромом.
Бо його не можна перемогти — йому можна лише дати місце.
Місце, де він може бути побачений і витриманий.
Коли поруч є хтось, хто не тікає, коли ти показуєш своє “некрасиве”, “слабке”, “неправильне” — і тебе все одно не залишають, сором починає танути.
Бо він не витримує світла прийняття.

Терапія сорому не про логіку чи переконання.
Його не можна “пояснити” чи “виправити”.
Але його можна витримати — у присутності того, хто залишається.
Він лікується поглядом, який не відводиться.
Словом, яке не судить.
Тишею, у якій тебе чують.

І одного дня ти помічаєш, що в місці, де колись жив сором, з’являється щось інше — спокій.
Не ейфорія, не впевненість, а просто тихе відчуття самоприйняття:

“Я маю право бути.”
“Я можу існувати — навіть якщо не подобаюся всім.”

Це не кінець шляху, а початок.
Бо саме з цього моменту починається справжнє повернення — до себе.
До тієї частини, яку колись змусили ховатися — внутрішньої дитини, що вчиться жити без сорому.
І тоді сором перестає бути вироком.
Він стає лише нагадуванням:
тут колись було боляче, але тепер безпечно.

Вам також може бути цікаво:

— Тілесна памʼять сорому
— Коли сором з’їдає більше, ніж біль
— Як навчитися чути і приймати свої емоції