Коли ми йдемо далі замість того, щоб горювати

Вікторія Бельговська

19.10.2025

Іноді ми втрачаємо щось важливе — людину, мрію, опору. І замість того, щоб горювати, йдемо в депресію. Або в тривогу. Не тому, що нам байдуже. Навпаки — тому, що нам надто боляче. Психіка, наче переляканий сторож, замикає двері всередину. Каже: «Це забагато. Не час. Не зараз. Ти не витримаєш». І ми починаємо жити «після втрати», ніби втрати не було. Продовжуємо стосунки, які не гріють. Робимо вибір, який нікуди не веде. Будуємо щось нове — поверх руїни, вдаючи, що фундамент цілий, хоча і знаємо, що це не так.

А всередині тим часом проростає щось тягуче. Наче нудьга — але не нудьга. Наче втома — але не вона. Це непрожите горювання. Воно сидить у тіні, схоже на депресію. Часом набуває форми тривоги: коли весь організм намагається щось «врятувати», «втримати», навіть не розуміючи, що вже втрачено.

Але майте на увазі, горювання — це не поразка. Це не свідчення слабкості, а рух крізь біль. Це визнання того, що щось було важливим — і тепер цього немає. І так, іноді здається, що краще втекти. Що ми не витримуємо. Але правда в тому, що витримаємо.

Іноді ми боїмося заглянути в той клубок втрат, бо здається, що він поглине. Але біль, до якого ми підходимо з повагою, не поглинає. Він змінює.

Спробуйте запитати себе:

– Що саме я втратила?

– З чим я так і не попрощалася?

– Що я досі тягну в собі, бо не дозволила собі побути в жалобі?

І, можливо, щось із цього ще можна повернути — в іншій формі. У новому житті, з новими сенсами. Але тільки після того, як ми визнаємо: там щось справді було. І тепер його немає.

Не обов’язково його тягнути за собою. Ми горюємо не лише для того, щоб витримати. Ми горюємо, щоби відпустити. Щоби щось у тілі могло нарешті розслабитися. Щоби звільнилось місце для нових рухів, нових рішень, нової себе.

Іноді після горя зникає давній малюнок напруження — той, що тягнув шию, стискав груди або жив у шлунку. Бо прожите — не тисне. Бо попрощане — не тяжіє. Правда, визнана й оплакана, дає несподівану полегкість. Не завжди одразу. Але завжди — врешті.

Інколи ми продовжуємо рухатись далі, не дозволяючи собі зупинитись і відчути втрату. Але горе не минає — воно чекає свого часу.
→ Коли горювати не по силах
→ Порожнеча після змін — не поразка
→ Як спокутувати провину