Коли тіло чуже, а світ нереальний: про дисоціацію

Чайка Катерина

04.09.2025

Дисоціація — це не просто «я задумалася». Це коли тебе ніби немає. Ти тут, але водночас — ні. Дивишся на себе, як через скло. Реальність відсунута на кілька метрів. Або день просто зникає з пам’яті, ніби його вирізали. Обличчя в дзеркалі здається чужим. А всередині — порожнеча і страх.

Дисоціативний розлад — це не вибір і не примха. Це реакція психіки на травму, коли біль стає нестерпним. Психіка не витримує — і, щоб не згоріти, вимикає «світло». Людина продовжує функціонувати, але без відчуття себе. Бо якщо б відчувала все — могла б просто не витримати.

Ззовні це часто непомітно. Людина може працювати, спілкуватися, бути у стосунках. Але всередині — деперсоналізація (відчуття, ніби тіло не твоє) або дереалізація (ніби світ нереальний). Іноді з’являються “частини особистості” — фрагменти, які несуть біль, страх, спогади. Або просто дивне відчуття: емоцій немає, пам’ять дірява, час тече не так.

Це не фантазія і не “істерика”. Це захисний механізм. Дуже дорогий — бо рятує, але віддаляє від життя. За нього доводиться платити відчуженістю, провалами в пам’яті, самотністю, а іноді — страхом, що “я схожу з розуму”. Але ти не сходиш.
Ти вижила. Твоя психіка зробила все можливе, щоб урятувати тебе. Так, незвично. Так, важко. Але це був єдиний спосіб залишитися живою.

Можна повернути себе. Поступово. Маленькими кроками. У безпечному просторі, поруч із психотерапевтом, у теплій присутності, де є довіра. Це не швидко, не магічно, але можливо. Частини можна об’єднати. Відчуття — повернути. Чуже — зробити знову своїм. І стати собою — без страху.

Ти не “зламана особистість”.
Ти людина, яка витримала неможливе.
І маєш право повернутися додому — у себе.
Не поспіхом, не через силу, а з любов’ю й зціленням.

Коли біль надто сильний, психіка “вимикає” частину досвіду. Дисоціація — це не дивина, а спосіб залишитись живою в нестерпному досвіді.
→ ПТСР • Що таке тілесна безпека — і як її знайти • Спокій — новий тип присутності