Порівняння: тонка межа

Вікторія Бельговська

23.09.2025

Ви прокручуєте стрічку.
Хтось тільки-но захистив дисертацію.
Хтось народив дитину.
Хтось побував у Греції й викладає фото з морем і келихом вина.
А ви сидите вдома, у втомі, й думаєте: я провалюю своє життя.

Знайомо?

Порівняння — це ніби дихання. Воно виникає саме, допомагає зрозуміти себе на фоні інших: де я, як мені.
Але водночас — це спосіб себе нищити.
Наче підсунути під ноги чужу лінійку — і дивитись, чому не вміщаєтесь.

Іронія в тому, що це порівняння зазвичай несправедливе.
Ми беремо чужий зовнішній кадр і зіставляємо його з нашим внутрішнім станом.
Ми порівнюємо процес із результатом.
Живу людину — з ідеальним образом.
А потім — караємо себе за поразку в грі, правила якої вигадані не нами.

Та є й інша сторона.

Інколи ви бачите чиюсь історію — і вона торкає. Не ранить, а розкриває: я теж так хочу.
І тоді це порівняння не принижує, а надихає. Не стискає, а дає напрям.

Відчуйте різницю:
– “У неї вже двоє дітей, а я досі не можу завагітніти. Що зі мною не так?”

• “Я відчуваю смуток і біль. Але в мені досі живе бажання. Я жива.”

– “Він досягнув успіху, а я досі в процесі. Я відстаю.”

• “Мені важливо рости — але у своєму темпі, зі своїми виборами. Я йду.”

Порівняння може бути корисним — якщо ви не втрачаєте себе.
Якщо воно не перетворюється на суд, а стає досвідом співпереживання або натхнення.

І, можливо, найважливіша звірка — не з іншими, а з собою вчорашньою.
З тим, що вам було боляче — і стало трохи легше.
З тим, що ви знову почали мріяти.

Бо це і є життя.
Не ідеальне. Не синхронне з чужим.
Але ваше. І тільки у вас воно таке.

Якщо ви часто себе порівнюєте, погляньте також:

Сором і психічне здоров’я: що він залишає після себе

• Внутрішній критик: хто це такий