Порожнеча, яку хочеться розрізати, щоб хоч щось відчути

Анна Зоц

03.11.2025

Порожнеча при межовому розладі особистості (МРО) — одне з найстрашніших відчуттів.
Не біль, не злість, не страх — саме порожнеча.
Ні радості, ні болю, ні смислу. Просто вакуум, у якому ніби вимкнули звук і світло всередині тебе.
Світ рухається, люди говорять, а ти дивишся — і не відчуваєш нічого.

Коли всередині так порожньо, фізичний біль здається єдиним доказом, що ти ще жива.
Тому самопошкодження при МРО — це не “шантаж” і не “прагнення уваги”.
Це спроба почути себе через біль, коли всі інші способи давно зламані.
Крик, який не має слів.
Дитина всередині, яку ніхто не чув, не тримав, не бачив, коли вона плакала.
І тепер доросла частина шукає той самий контакт — через тілесність, через гостре, через кров, через відчуття “я є”.

Коли емоційна система вимикає звук

Порожнеча при МРО — це не просто відсутність емоцій.
Це наслідок емоційного виснаження нервової системи, яка втомилась горіти.
Коли біль і тривога накопичуються роками, психіка натискає “mute”, щоб хоч трохи вижити.
І тоді світ стає сірим, навіть коли навколо світло.

Така емоційна спустошеність часто супроводжує людей із межовим розладом особистості —
після чергувань емоційних бур, після втрат, після вибухів почуттів.
Це не холод і не байдужість — це захисна пауза тіла, яке більше не може витримувати біль.

Терапія: як повернути життя у порожнечу

У психотерапії при МРО ми не поспішаємо заповнювати цю порожнечу.
Ми вчимося бути поруч із нею.
Не відволікатися, не бігти, не намагатись заглушити.
Просто сидіти поруч і дихати.

Поступово, повільно, у цій тиші щось починає рухатися.
Маленьке, тендітне, але живе.
Спершу — спалах цікавості.
Потім — подих.
Потім — відчуття: “Мені знову щось хочеться.”

Терапія при межовому розладі особистості допомагає повернути зв’язок із тілом і життям.
Дозволяє відчути — не лише біль, а й спокій, не лише шум, а й тишу,
у якій уперше чути серцебиття.

Порожнеча як земля після пожежі

Порожнеча при МРО — не кінець.
Іноді це земля після пожежі, яка просто чекає, коли знову проросте трава.
І якщо не тікати, не карати себе, а залишитися поруч — вона починає наповнюватися.
Не ейфорією, а спокоєм.
Не гучністю, а теплом.

Бо порожнеча — це не відсутність життя.
Це місце, яке чекає, щоб ти повернулася додому — до себе.

За самопошкодженнями часто стоїть не бажання болю, а відчайдушна спроба знову щось відчути. Це крик про потребу в теплі й контакті.
→ Суїцидальні думки • Як звучить добрий внутрішній голос • Що таке тілесна безпека — і як її знайти