Чому в терапії може стати гірше: три причини, які варто знати

Вікторія Бельговська

16.03.2026

Багато людей починають терапію з надією, що з часом стане легше. І в довшій перспективі це дійсно часто так і відбувається. Але на певних етапах роботи людина може помітити інше: переживань стає більше, емоції стають сильнішими, з’являються нові спогади або старі теми починають хвилювати значно більше, ніж раніше.

У такі моменти виникає природне запитання: чи нормально це? Чи означає це, що терапія не працює?

Насправді існує кілька причин, чому під час терапії може тимчасово ставати важче. Деякі з них є природною частиною психологічної роботи.

1. Коли в терапії змінюється загальний емоційний фон

Коли людина довгий час стримує або відсуває складні переживання, психіка витрачає на це багато сил. Через це стан може здаватися відносно стабільним: емоції просто не мають можливості проявлятися повною мірою.

Коли ж у терапії з’являється більше безпеки, емоційна система поступово «оживає». Людина може помічати, що загалом стала чутливішою: емоції виникають частіше, настрій змінюється швидше, деякі переживання відчуваються сильніше, ніж раніше.

Один клієнт колись дуже влучно описав цей досвід: ніби трирічному хлопчику, який довго сидів тихо, раптом дали більше свободи — і тепер він постійно вередує.
Ця метафора дуже точно передає стан, у якому емоції, що довгий час залишалися стриманими, починають знову проявлятися.

На перший погляд це може виглядати як погіршення. Насправді ж психіка поступово повертає собі здатність відчувати.

2. Коли в терапії людина зустрічається з почуттям, якого раніше уникала

Інша ситуація виникає тоді, коли в терапії людина стикається з певним переживанням, яке довгий час залишалося поза увагою.

Це може бути дуже конкретне почуття — наприклад, глибоке безсилля, сором, провина або сильна образа. Але людина не завжди одразу може назвати цю емоцію. Спершу вона може відчуватися як загальна важкість або напруження, які викликають занепокоєння і думки, що терапія «не працює».

За такими думками часто стоять конкретні переживання. Наприклад:

— «Всі мої зусилля покращити своє життя марні» (безсилля)
— «Зі мною щось не так, я точно божевільна» (сором)
— «Усі негаразди через мене, я тільки все псую» (провина)
— «Ніхто мене не розуміє, і терапевт теж не зможе» (образа або глибоке розчарування)

І тоді клієнт може приходити на сесію зі словами: «Терапія не допомагає». Але коли в роботі вдається дістатися до почуття, що стоїть за цією думкою, і витримати його разом із терапевтом, це може стати переломним моментом у процесі.

Після такого досвіду зміни нерідко починають відбуватися значно швидше, хоча зовні це виглядає як раптове полегшення.

3. Коли терапія торкається травматичного досвіду

Коли терапія торкається травматичних спогадів, може тимчасово ставати важче. Це пов’язано з тим, що психіка починає контактувати з досвідом, який раніше доводилося відсувати або переживати лише частково.

Після сесій, де відбувається робота з травматичними подіями, люди можуть відчувати підвищену емоційність, втому, відчуття глибокого горя або душевного болю, а також більше спогадів чи снів, пов’язаних із цією темою.

У більшості випадків такий стан триває недовго — зазвичай один-два дні, інколи трохи довше — і поступово стабілізується.

Саме тому перед початком травмофокусованої роботи клієнтів зазвичай навчають технік стабілізації. Вони допомагають регулювати стан між сесіями і підтримувати відчуття опори, коли піднімаються складні переживання.

Докладніше про те, як відбувається робота з травматичним досвідом, читайте у статті «Травматерапія: що це і кому вона потрібна».

Коли варто уважніше подивитися на сам процес терапії

Багато речей у терапії можна відрегулювати через розмову: темп роботи, глибину занурення в складні теми, кількість стабілізації. Іноді достатньо просто сказати терапевту, що зараз стає занадто важко або що з’являється сильний страх.

Навіть дуже уважний і досвідчений терапевт не вміє читати думки. Тому зворотний зв’язок клієнта — важлива частина терапевтичного процесу.

Однією з ситуацій, коли варто уважніше подивитися на те, що відбувається в терапії, може бути ретравматизація.

Це стан, коли контакт із травматичним досвідом виявляється занадто інтенсивним для психіки. У такому стані можуть з’являтися:

• флешбеки — коли людина опиняється в спогаді, який переживається як реальність;

• нав’язливе прокручування минулих подій або думок, пов’язаних із ними;

• дуже сильні емоції, які не зменшуються з часом;

• відчуття глибокого страждання або безпорадності;

• повторювані нічні жахи, особливо якщо вони мають схожий сюжет і з’являються разом з іншими симптомами.

Важливо розуміти, що сама по собі ретравматизація не обов’язково означає некомпетентність терапевта. Іноді вона виникає тому, що людина несподівано потрапляє у знайомий внутрішній стан — той, де колись не було можливості говорити, заперечувати або захищати себе.

У такому стані клієнт може переживати дуже сильні емоції, але водночас не мати внутрішнього дозволу сказати про них або зупинити процес. Якщо терапевт не отримує зворотного зв’язку, він може просто не помітити, наскільки важко людині в цей момент.

Про те, як у терапії поступово створюється простір, у якому можна говорити про складні переживання та власні реакції, читайте у статті «Безпечний простір у терапії: як він створюється».

Але якщо клієнт намагається сказати, що йому стає надто важко, а терапевт не звертає на це уваги або знецінює ці слова, це вже серйозний сигнал. Така ситуація потребує відкритої і чесної розмови про те, що відбувається у терапії.

Що це означає для терапевтичного процесу

Те, що в терапії може ставати важче, не обов’язково означає, що щось іде неправильно. Досить часто це сигнал, що робота торкається важливого досвіду, який довгий час залишався прихованим.

Водночас терапія має залишатися процесом, у якому є місце для зворотного зв’язку, регулювання темпу і поступового відновлення відчуття опори.

Про те, чого можна очікувати від терапевтичного процесу — зокрема від періодів полегшення, опору й повільних змін, — читайте у статті «Чого очікувати від терапії (і чого чекати не варто)».

Саме в такому контакті складні переживання можуть поступово перетворюватися на досвід, який більше не визначає життя людини.

Наступна стаття з циклу про терапію: "Опір у терапії: чому не хочеться йти на сесію".